Наука і практика у роботі психолога, соціолога: між правдою і лукавством

Abstract

У Храмі психологічної науки безлад. Ті, хто покликані вносити ясність, щонайперше академіки та доктори наук, – лукавлять. Це лукавство подвійне, оскільки виспівуються дві “молитви”: для психологічно непросвітленого народного загалу і для обраного гурту професіоналів. Перша, слідуючи вимогливому ритму корпоративної солідарності, відкрито чи неявно самовихваляє або суспільну вагомість психологічного знання, або його фатумну персоніфікованість, самопізнання якої пропагується як чи не єдиний шлях кожного істотно покращити своє соціально упаковане життя на будь-якому віковому чи ситуативному його відрізку. Друга молитва настільки різноголоса, що нагадує швидше відомий криловський квартет у заспіві того, хто є хто на вітчизняному психологічному олімпі, аніж більш-менш злагоджений хор натхненних провісників-аматорів. І це не випадковість, а гірка закономірність, якщо зважити на офіційно прийняті стратегію і практику напівправди у життєдіяльності неформального товариства психологів України. Адміністративна зловмисність не просто заполонила простори справжньої правдивої професійності, а більше того – по-дикунськи зґвалтувала “історичний рух-поступ психологічного знання” (П.А. М’ясоїд) і продовжує глумитися над щоденною суспільною практикою психології. Підтвердженням цього є ясновидна страшна тенденція підміни речей, коли найвищі посадовці прирівнюються до вождів усіх психологічно пригноблених мас, за що, власне, й отримують ордени і президентські відзнаки, прописні банальності називаються методологією, будь-який вдалий чи недорікуватий досвід психологування – теоретичною наукою, привладно плазуючі керівні персоналії – класиками, фундаторами, новаторами чи навіть героями. Отож молитва посвячених психологією як власною практикою життя-діяльності-самопізнання швидше нагадує театр абсурдного мекання, де кожен реалізується на повний зріст своєї конформності, амбітності і лицедійства, а не канонізовану – джерельно чисту й сонцесяйну – сповідь у Храмі психології як унікальної практики пізнання людством себе в нескінченних актах богошукання і боготворіння. У цьому контексті кілька авторських рядків відрефлексованого застереження: Мудрий не той, хто знає, вміє, Хто слів улесливих мастак, А той, хто добре розуміє, Де геній правди й де жебрак. Цей, занадто відвертий й закцентований, вступ до наріжної теми сучасного і майбутнього психологічної думки в Україні, а відтак і до першого ювілею журналу “Психологія і суспільство”, на сторонній погляд здається неадекватним загальній святковій атмосфері, котра далі утверджується змістом статей справді відомих наукових постатей у царині вітчизняної психології і соціології й традиційно прийнята для всіх урочистих видань, що навіть за сумнівних успіхів із пафосом вихваляють омріяно-реальну “здійсненність” задуманого. Екзистенційний стан колективу редакції інший: ювілей – це не стільки урочисте відзначення п’ятої річниці знаменної події, скільки нелегкий обов’язок продовжити розпочату справу – згуртувати професійний загал психологів і соціологів навколо вирішення найбільш нагальних фундаментальних проблем суспільного і цивілізаційного сьогодення новітніми науковими засобами, щонайперше – теоретизування, методологізування, проектування, експериментування і самопрактикування. У цьому, фактично найширшому, форматі вітакультурного утвердження журналу в ролі публічної теоретико-методологічної трибуни справжніх мислителів-достойників і відданих сподвижників чинного руху-поступу соціогуманітарного знання наші здобутки явно незначні чи, принаймні, швидше організаційно-ділові, ніж власне усталено наукові, загальносвітоглядні. І звести їх можна до одного знаменника – самого факту існування такого, безсумнівно єдиного у своєму тематичному, змістовому та стильовому амплуа, часопису в національному соціокультурному просторі. Воднораз для редакції журналу і для мене особисто справжнім подарунком до цього непомітного ювілею було б широке обговорення не лише психологами, а й соціологами, у котрих проблеми професіоналізації та соціалізації споріднені, одного з магістральних напрямків розвитку цих наук – співвідношення у їх формозмістовому просторі-часі між наукою і практикою та осмислення категорії психологічної (соціологічної) практики через формат прикметних ознак професійної діяльності психолога (соціолога) у будь-якій сфері суспільного життя. Іншими словами, мовиться про заочний “круглий стіл”, котрий цього разу, через п’ять років після попереднього оголошення (2000. – №2. – С. 4–5), має всі підстави відбутися. І достойна причина цього – винятково ґрунтовна, фундаментально різнобічна і просто прекрасна наукова робота Петра Андрійовича М’ясоїда, що побачила світ у попередньому числі журналу (2004. – №3. – С. 5–74). Її, безсумнівно, можна критикувати за зміст чи стиль викладу, щось заперечувати, а щось приймати, відкрито підтримувати чи опонувати, але вона, за умови уважного ознайомлення, домагається головного від будь-якого читача – інтенсивного діалогу, пристрасного спору, а відтак нікого не обходить стороною, не залишає байдужим. На моє переконання, вона не лише збурює неформальне психологічне товариство України як царство туману і спокою, а й вносить ясність у складні теоретико-методологічні проблеми сучасної психології, себто чітко вказує на те, що, перефразовуючи її автора, є нині ярмом руху-поступу психологічного знання. Відтепер немає потреби розбиратися в концептуальних тенетах і методологемах відомих і не зовсім, визнаних і самозваних класиків вітчизняного сьогодення психології як вітакультурної унікальної практики певного суб’єктного сегмента нашого увладненого суспільства. Здається, що це та ситуація, коли будь-що треба йти вперед, не озираючись і не зважаючи на катастрофічний обвал владного тиску, котрий відбувається позаду. Психологи, а тим більше соціологи, не мають професійного права підтримувати лукавство у будь-яких формах – політичних, економічних, управлінських, соціальних, наукових, суто групових чи індивідуальних. І не лише тому, щоб не перетворитися на біблійні соляні стовпи від нехтування своєю професійною гідністю, а й щоб не стати диявольським інструментом антилюдських маніпуляцій, глобальної чи мізерної експансії, аморальної вигоди. Отож проблематика, змістовий формат і тема “круглого столу” очевидні: “Наука і практика у роботі психолога, соціолога” (12–24 сторінки через 2 інтервали). Зрозуміла також стартова десятка учасників, наукові позиції котрих так чи інакше висвітлені у публікації П.А. М’ясоїда: академіки АПН України, доктори психологічних наук, професори С.Д. Максименко і Т.С. Яценко, члени-кореспонденти АПН України, доктори психологічних наук, професори Г.О. Балл і В.О. Татенко, доктори психологічних наук, професори В.В. Рибалка і Ю.М. Швалб, кандидати психологічних наук З.Г. Кісарчук і В.Г. Панок, професійні психологи С.С. Сівак і я. Крім публічного запрошення, кожен щойно згаданий науковець, а також усі члени редакційної колегії отримають від редакції персональні запрошення та презентаційне число журналу, в котрому започаткована дискусія. Тому далі, сподіваємося, все вирішить громадянська гідність, професійна зрілість, особиста відповідальність і, на жаль, на сьогодні майже не помітна риса – державницький альтруїзм кожного. У будь-якому разі мовиться про якомога більшу теоретико-методологічну масштабність й непідробну, надпериферійну чи міжнародну новизну результатів – ідей, понять, моделей, концепцій, проектів – роботи “круглого столу”. Мені видається, що для всіх українських психологів, котрі справді є “теоретиками і практиками в одній особі” (П.А. М’ясоїд), настав час самим собі чесно відповісти, чи є практика українських психологів помітним сегментом практики світової психології. Або ж ще десятиліття все залишиться так само, тобто у кращому випадку ми й надалі будемо переповідати те, що вже написане американськими, англійськими, німецькими, російськими та іншими мислителями. І чому, – запитується у цій нехитрій оргуправлінській задачі, – нинішні керівники розвитком психологічної науки від держави і громадськості не опікуються не лише міжнародним іміджем української психології, а й суспільним, загальнонаціональним. Навпаки, всіляко підтримується феодальність взаємостосунків між окремими науковими школами і групами, котра у відомій особі колективного суб’єкта наукової творчості нагадує всесильний клан із повним обсягом воістину виняткових сервісних послуг: від запрограмованих виступів, диспутів і делегатів до написання кандидатської чи докторської, успішного захисту і безвідмовного отримання диплома. В результаті практичний конвеєр підготовки психологічної еліти спочатку став перспективним бізнес-планом, а в останнє десятиріччя – вельми успішним бізнес-підприємством. Саме завдяки останньому в нас з’явилися доктори психологічних наук, котрі мало що нікому не відомі своїми “науковими” працями, що так само теоретично здійснили фундаментальний внесок у розвій сучасної психології, а й хоча б якимось, методологічно кволим, актом самозреалізування збагатили бачення головного предмета своїх професійних розмірковувань, не кажучи вже про царину індивідуального світу Я людини чи про предмет, категорії та методи психології.