Інституційні аспекти розвитку українських підприємств

Abstract

Розвиток промислового виробництва в Україні в контексті інституційних змін є процесом взаємопов’язаним і взаємообумовленим, в якому, з одного боку, зміни інституційної структури виробництва зумовлюють відповідні зміни в інституційному середовищі; з іншого боку, інституційне середовище справляє суттєвий вплив на розвиток промислового виробництва. Зміна інституційної структури виробництва є безперервним процесом, що у часі різниться і за своїми масштабами, і за інтенсивністю. Першооснова цих змін закладається в площині стратегії розвитку суб’єкта господарювання та її реалізації. Відстежуючи вплив інституційних змін на формування стратегій вітчизняних підприємств, доводиться констатувати наявність характерних тенденцій, що спостерігаються у цьому процесі. Одна з них тісно пов’язана з інституційною структурою виробництва і виявляється у загальних підходах до стратегічного управління підприємством. За характерними особливостями цього процесу можна виділити два основні його типи. Перший тип цього менеджменту притаманний більшою мірою підприємствам, які працюють на ринках, що динамічно розвиваються; другий тип – підприємствам базових галузей економіки. Для перших характерними є значні обсяги залучених іноземних інвестицій, а, відповідно, і перехід на цілковито нову модель сучасного управління: перетворення промислових підприємств на торгові структури; підвищення якості і розширення асортименту продукції; модернізація виробництва. Організаційна структура таких підприємств націлена, в першу чергу, на споживчий ринок. Специфічні принципи управління, що характерні для підприємств базових галузей і, які й дозволили виокремити їх у другу групу, зумовлені домінуванням вітчизняного власника, діяльністю у неконкурентних умовах, певною часткою державної власності. В основу управління цими підприємствами закладені системи жорсткого бюджетування і управління фінансовими потоками. У їх середовищі поширилась практика управління підприємствами через управлінські структури, такі як холдинги, фінансово-промислові групи, концерни. До того ж, керівництво цього типу підприємств вважає, що різноманітні зовнішні катаклізми не дають можливості спокійно займатись удосконаленням управління підприємствами, як цього вимагає ринок. Для обох типів управління характерні спільні риси, які фактично є реакцією на інституційні зміни та їх адекватне відображення у стратегічному управлінні підприємством і виявляється у виборі конкурентних стратегій. Періодична мінливість та неузгодженість між собою правових актів, що формують правове поле суб’єктів господарювання в Україні, високий рівень ризику, в тому числі і політичного, а також високий рівень оподаткування підприємницької діяльності, зумовили щонайменше три тенденції у виборі стратегій. Перша передбачає “тінізацію” відносин з державою, що виявляється у приховуванні реальних обсягів виробництва і прибутків, перекачуванні капіталів у “тінь”, значна частина яких осідає в офшорних компаніях. Друга тенденція виявляється у збереженні витратності виробництва, що закладена у діючу систему як організації виробництва, так і реалізації товарів. Третьою тенденцією залишається тенденція до зниження у собівартості продукції частки витрат на оплату праці, що фактично означає зниження купівельної спроможності населення.