Душеслів’я української людини

Abstract

У статті подано основні напрямки розвитку вітчизняної психологічної науки, що присвячені психології української людини та українського народу в контексті методологем їх самопізнання і самоствердження. Відзначено, що змінюваність значень одних і тих же форм слова відображає особливості мислення людини кожної епохи й відтак через екзистенцію психічного визначає осмисленість буття, що у випадку українського розуміння характеризується як безмежністю людського пізнання душі, так важливістю оcягнення спільного і відмінного в духовній організації інших народів. Зокрема, аргументована різнозмислова мозаїка етноукраїнського самоусвідомлення буття душі як життя, любові, мрії, особи, ділянки тіла і втіленого бажання, підкреслена невичерпність значення душі як слова, терміну, поняття і психологічної категорії, а також обґрунтована теза, що вихід відчування та розуміння за межі будь-якого наукового пізнання можливий так само, як особисто уприсутнене життя своїм існуванням творить само себе у безмежності власних самовтілень і значень. Розкрито реакцію української душі на чужоземне приховування облич під масками «личини» і «персони» в адекватному запозиченні захисного способу порятунку від нещирості, лукавства й обману у формі видозміненого латинського поняття «парсуни» і «портрету», упрозорено дихотомію запозиченого і власного, яка супроводжує розвиток душевної самості українців у роздвоєності душі-для-себе і психіки як загальної знеосібленої категорії-для-всіх, що паралельно існує у душеслів’ї та психології, не перетинаючись у своєму призначенні і втіленні. Привернуто увагу до того, що протягом століть без відповіді залишається усталена дія за значенням душі, щоразу набуваючи різних утілень: у душеслів’ї як у словесному увиразненні душі, у вираженні та зверненні до неї; у душерятуванні як поверненні душі до самої себе; у душествуванні як діяльному всеохопленні душевного життя у його свідомому, підсвідомому, безсвідомому і надсвідомому вимірах. І все ж, незважаючи на широкий спектр формовиявів духовного, неосяжною залишається душа живої істоти як душа життя, яка завжди буде тим більш незбагненною, чим предметнішими ставатимуть спроби охопити її цілком і сповна. Відрефлексовано твердження про те, що весь світ людини втілюється в її душі й існує допоки триває особисте переживання так само, як і життя народу – всіх народжених і споріднених його психосоціальним плином. Доведено, що ковітальні прояви народу в його минулому і сучасному охоплюються поняттям душі і в усвідомленому вираженні втілюються у взаємодії на спільному полі – у сферному просторі спілкування, яке набуває безмежжя варіацій мовленнєвого екзистенціювання. Виходячи з цього, потреба у позначенні сутності душі кожного, хто належить до одного з народів світу, притаманна кожному з цих народів, хоча й усвідомлюється та реалізується по-різному, включаючи вихід за власні межі, що передбачає захоплення якомога більшої кількості особин шляхом накидання їм своєї ідентичності, втіленої у монопольній формі космополітизму, шовінізму, фашизму, комунізму, інтернаціоналізму, глобалізму чи інших флуктуацій невситимого боротьбою за першість етнічного духу. За сприятливих для цього духу умов воєнної експансії він розпросторювався за власні феноменальні горизонти, незмінно паразитуючи на самобутній етнічній мовній базі – арабській, грецькій, перській, латинській, французькій, німецькій, англійській, російській та багатьох інших. Розкрито потребу в пізнанні сутності української душі та її визначальних властивостей, передусім у її прагненні поглибленого самопізнання, фундаментальною дослідницькою основою якої є спільна праця колективу українських науковців середини ХХ століття «Українська душа», що відображає магістральні виміри обраного п’ятьма науковцями надскладного, багатопредметного, об’єкта вивчення: «Українська емоційність» – Є. Онацький, «Світовідчування українця» – О. Кульчицький, «Родина і душа народу» – Б. Цимбалістий, «Душа і пісня» – М. Шлемкевич, «Бібліографічний огляд» – В. Дорошенко. Висновується, що психологія української людини, українського народу потребує творення адекватної для психософського пізнання-конструювання методології відкриття невідомих вимірів їх власного розвою, у якому саморух психодуховного можливий на шляху саморефлексії ним власної буттєвості в безмежжі векторів людського розвитку, що має віднайти й згармонувати своє почуттєво-інтелектуальне душеслів’я. The article presents the main directions of the domestic psychological science development which are devoted to the psychology of the Ukrainian person and the Ukrainian people in the context of methodolohems of their self-cognition and self-affirmation. It is noted that the changeability of the meanings of the same word forms reflects the peculiarities of human thinking of each era and therefore, through the existence of the mental, determines the meaningfulness of being which in the case of the Ukrainian understanding is characterized by both the limitlessness of the human soul cognition and the importance of comprehension the common and different in the spiritual organization of other peoples. In particular, the multi-sense mosaic of the ethno-Ukrainian self-awareness of the soul existence as life, love, dream, person, part of the body and embodied desire is argued, the inexhaustibility of the meaning of the soul as a word, term, concept and psychological category is underlined, in addition, it is substantiated the thesis that the exit of feeling and understanding beyond the limits of any scientific cognition is possible in the same way that personally present life creates itself by its existence in the infinity of its own incarnations and meanings. The reaction of the Ukrainian soul to a foreign hiding of faces under the masks of “guise” and “persona” is revealed in an adequate borrowing of the protective method of salvation from insincerity, slyness and deception in the form of the modified Latin concepts of “parsuna” and “portrait”, the dichotomy of borrowed and own is clarified, which accompanies the development of the spiritual identity of Ukrainians in the dualism of the soul-for-oneself and the psyche as a general depersonalized category-for-all that exists in parallel in soul language and psychology, without crossing in its purpose and embodiment. The attention is paid to the fact that over the centuries, an established action on the meaning of the soul remains unanswered, each time acquiring different incarnations: in soulwords as a verbal expression of the soul, expression and appeal to it; in soulsalvation as the return of the soul to itself; in spiritualizing as an active comprehensiveness of mental life in its conscious, subconscious, unconscious and superconscious dimensions. And yet, despite the wide range of forms of spiritual, a soul of a living being remains immeasurable as the soul of life, which will always be the more incomprehensible, the more specific the attempts to grasp it completely and entirely become. The statement that the whole world of a person is embodied in his soul and exists as long as a personal experience continues, as well as the life of the peoples – all those born and related by its psychosocial flow – is reflected. It has been proven that the manifestations of the peoples’ life in its past and present are covered by the concept of the soul and, in a conscious expression, are embodied in interactions on a common field – in the spherical space of communication, which acquires infinite variations of speech existence. Based on this, the need to mark the essence of the soul of everyone who belongs to one of the peoples of the world is inherent in each of these peoples, although it is realized and implemented differently, including going beyond its own borders, which involves capturing as many individuals as possible by imposing your identity on them, embodied in the monopolistic form of cosmopolitanism, chauvinism, fascism, communism, internationalism, globalism or other fluctuations of the ethnic spirit that insatiable by struggle for the primacy. Under the favorable conditions of military expansion for this spirit, it expanded beyond its own phenomenal horizons, always parasitizing on the original ethnic language base – Arabic, Greek, Persian, Latin, French, German, English, Russian and many others. The need in cognition the essence of the Ukrainian soul and its defining properties is revealed, primarily in its desire for deeper self-cognition, the fundamental research basis of which is the joint work of the Ukrainian scientists’ team of the middle of the 20th century “Ukrainian soul” that reflects the main dimensions of the ultra-complex, multi-subject object of study chosen by five scientists: “Ukrainian emotionality” – Ye. Onatskiy, “Ukrainian’s perception of the world” – O. Kulchytskiy, “Family and soul of the peoples” – B. Tsymbalisty, “Soul and song” – M. Shlemkevych, “Bibliographic review” – V. Doroshenko. It is concluded that psychology of the Ukrainian person, the Ukrainian peoples needs a creation of, an adequate for psychosophical cognition-construction, methodology of discovering unknown dimensions of their own development in which the self-movement of psycho-spiritual is possible on the path of self-reflection of its own essence in the boundless vectors of human development that must find and harmonize its own sensory-intellectual soulwords.