Лист про гуманізм

Abstract

Пропонований переклад невеликого твору-есеї одного із найвпливовіших мислителів ХХ століття М. Гайдеґґера (1889 – 1976) є екзистенційною самопрезентацією непересічної філософської думки в обґрунтуванні смислу буття, активного уприсутнення людини у світі в двох взаємоперехідних вимірах ось-буттєвости: у здійсненні діяльності, що виявляє її сутність, та у діянні думки, котра мислить, дозволяє буттю захопити себе і дає йому с л о в о, організуючись як м о в а. Буття як стихія думки, на жаль, «приноситься на вівтар технічній інтерпретації мислення». Точність думки зводиться до оперування словами, коли окреме слово не залишає чистої стихії буття і розпросторює його різноманітні змислові виміри. І навпаки, «думка добігає кінця, коли ухиляється від своєї стихії», стаючи, проте, інструментом виховання, вишколу і далі – справою культури. Тому думка «є мислення буття», де мова – дім його істини, «знаряддя нашого панування над сущим». Відтак «мова є дім буття», просвітлювально-приховувальне його унаявлення. Воднораз «стояння у просвіті буття… – це е к з и с т е н ц і я людини» як тільки їй притаманний спосіб буттєвости та як атрибутивна властивість саме людського творіння. Тільки в екзистенції перебуває сутність ось-буття, або по-іншому: буття світлого (= свідомого) «ось» відзначено найголовнішою ознакою-рисою екзистенції. У цьому сенсі людина – це субстанційно виокремлене буття «ось», його наявний п р о с в і т, а заразом й «екстатичний вихід в істину буття». Метафорично максима Гайдеґґера сформульована так: «Людина – пастух буття», де останнє – це те найближче, що для неї «залишається найдальшим, адже вона опрацьовує думкою тільки існуюче, суще і не здатна мислити буття як таке». Звідси логічно слідує, що близькість існує як сама м о в а, тобто як «дім буття, живучи у якому людина екзистенціює, оскільки, оберігаючи його істину, належить їй». Людяність особи виявляється у бутті як ось-екзистенції, котре наявне в дійсності як призначення, «стає визначальною подією історії», тому що, уприсутнюючись у цей момент, дарує себе і водночас відмовляє у собі. У цьому сенсі буття – «подія просвіту», трансценденція. І далі, «відому «бездомність новоєвропейської людини» можна осмислити тільки у світлі буттєвої історії і в контексті батьківщини як близькості до буття, адже вона – ознака його забуття; а це означає, що «людина розглядає та опрацьовує завжди лише суще», себто те, що існує для неї, а не буття як утаємничену, хоча й приховано наповненою ним істиною, п о д і ю. На цій рефлексивній амплітуді розмірковувань Гайдеґґер більш категоричний: «бездомність викликана фатумом буття в образі метафізики, котрою зміцнена й одночасно нею ж як бездомність прихована»; та й «людина екзистенціює у покинутості», сутнісно «є суще, чиє буття, будучи екзистенцією, полягає у проживанні поблизу» нього. Висвітлюючи обмеження людського розуму, мислитель критикує гуманізм саме через його метафізичне розуміння. І справді, метафізика не ставить питання про і с т и н у буття, а навпаки, наполягає на його забуванні. Тому слову «гуманізм» треба повернути буттєво-історичне значення, розкрити його зміст заново, передовсім шляхом осмислення єства людини, його подієвості, екзистенціювальної здійсненості. Крім того, виправданою є турбота про повернення людині (homo) людяності (humanitas). В цьому вимірі суть екзистенції як екстатичності становить «відкритість буття у світі». «Буття є покриття, яке вкриває людину, її екзистенціювальну сутність, у своїй істині, вибудовуючи домом екзистенції м о в у. Відтого мова є заразом дім буття і домівка особи». Буттєва думка переходить за межі будь-якого теоретизування, тому що дбає про с в і т л о (=свідомість). Ця думка, прислухаючись до просвіту буття, є д і я, що переходить за формат будь-якої практики. «Думка проривається крізь дію і вчинення… завдяки дріб’язковості свого безрезультативного здійснення». Екзистенціювальна думка всього-на-всього «дає у своєму мовленні с л о в о невимовному смислу буття», яке проривається у просвіт, організуючись як мовний спосіб оприявнення самого буття. У цьому конструктивному розрізі «перший з а к о н думки – доречність мови про буття як про подію істини», у якій владарюють «строгість осмислення, ретельність мови, скупість слова». Отож, висновує Гайдеґґер, у нинішній світовій скруті потрібно менше філософії, а більше уваги до д у м к и, котра в майбутній зрілості є вже не філософія, а екзистенція, що «мислить ближче до джерел» і «прокладає своєю розповіддю непомітні борозни в мові». The proposed translation of a small work-essay of one of the most influential thinkers of the 20th century, M. Heidegger (1889 – 1976), is an existential self-presentation of the unique philosophical thought in substantiating the meaning of being, the active presence of a human in the world in two mutually transitional dimensions of here-being: in the implementation of activity that reveals its essence, and in the action of the thought that thinks, allows the being to capture itself and gives it a w o r d, organizing itself as a l a n g u a g e. The being as an element of thought, unfortunately, “is brought to the altar of technical interpretation of thinking.” The accuracy of thought is reduced to operating with words, when a single word does not leave the pure element of being and expands its various semantic dimensions. And vice versa, “a thought comes to an end when it evades its element”, becoming, however, a tool of education, training and further – a matter of culture. That is why the thought “is the thinking of being”, where language is a home of its truth, “the tool of our domination over existence”. Therefore, “language is a home of being”, its enlightening-concealing presence. At the same time, “standing in the light of being... is the e x i s t e n t i a of a human” as a way of being inherent only to him and as an attributive property of namely human creation. There is the essence of here-being only in existentia, or in another way: the being of a light (= conscious) “here” is marked by the most important sign-trait of existentia. In this sense, a person is a substantially singled out being of “here”, its existing g a p, and at the same time “an ecstatic exit into the truth of being.” Metaphorically, Heidegger’s maxim is formulated as follows: “Man is the shepherd of the being”, where the last is the closest thing, which for him “remains the furthest, because he works with thought only existing, essential and is not able to think out the being as such.” It logically follows from this that intimacy exists as l a n g u a g e itself, that is, as “the home of being, living in which a person exists, since, protecting his truth, he belongs to it.” The humanity of a person is revealed in being as here-existentia which exists in reality as a destination, “becomes the defining event of history”, because, being present at this moment, it gives itself and at the same time refuses in itself. In this sense, being is a “gap event”, transcendence. And further, “the well-known “homelessness of the new European man” can be understood only in the light of being history and in the context of the homeland as closeness to being, because it is a sign of his obliviousness; and this means that “a person always considers and processes only essential”, i.e., what exists for him and not for the being as a secreted, although hiddenly filled with truth, e v e n t. On this reflexive amplitude of thoughts, Heidegger is more categorical: “homelessness is caused by the fate of being in the image of metaphysics, which is strengthened and at the same time hidden by it as homelessness”; and “man exists in abandonment”, essentially “there is an essentia whose entity, being existentia, is in living near” him. Highlighting the limitations of the human mind, the thinker criticizes humanism precisely because of its metaphysical understanding. Indeed, metaphysics does not ask questions about the t r u t h of being, but on the contrary, insists on forgetting it. Therefore, the word “humanism” must be returned to its essentially-historical meaning, its meaning must be revealed anew, first of all, by understanding the e s s e n c e of man, his eventfulness, existential feasibility. Furthermore, the concern for a return of humanity (humanitas) to man (homo) is justified. In this dimension, the essence of existentia as an ecstaticness is the “openness of being in the world.” “Being is a covering that covers a person, his existential essence, in its truth, building a l a n g u a g e as a home of existentia. That is why language is simultaneously the home of being and the home of a person.” The being thought goes beyond any theorizing, because it cares about l i g h t (=consciousness). This thought, listening to the gap of being, is an a c t i o n which goes beyond the format of any practice. “Thought breaks through action and deed...thanks to the pettiness of its inconclusive implementation.” The existential thought all-in-all “gives in its speech a w o r d to the ineffable meaning of being”, which breaks into the light, organizing itself as a linguistic way of manifesting being itself. In this constructive section, “the first l a w of thought is the appropriateness of speech about being as about event of truth,” in which “strictness of comprehension, thoroughness of language, and stinginess of words” rule. Therefore, Heidegger concludes, in the current world crisis, less philosophy is needed, and more attention to the t h o u g h t, which in future maturity is no longer philosophy, but existentia, which “thinks closer to the sources” and “paves with its narrative imperceptible furrows in language”.