Село - духовне серце України

Abstract

Українська нація, здобувши у серпні 1991 року омріяну віками державну незалежність, на сьогодні вийшла з дитячого ігрового майданчика у розумінні справжнього призначення суспільства, влади і “братніх обіймів” сусідніх держав, проте не досягнула вершини свого благодатного розвитку – ще не стала політичною нацією, для якої священним у найвищому змісті цього слова, а відтак єдиносущим і безальтернативним, є багатоголосий – від окремого громадянина до вселюдного усуспільненого загалу і навпаки – акт українотворення. Саме до його діяльних культуродайних напрямків, здавалося б, мали долучитися всі – і зверхники, й достойники, і представники народних мас. Натомість трикутник “державна влада – публічна політика – громадянське суспільство” у справі побудови Єдиного Українського Дому більше нагадує персонажів байки Леоніда Глібова “Лебідь, Щука і Рак”: одна зорієнтована у захмар’я дивідендів од власного владарювання, інша розриває, якщо не четвертує, живий світоглядний простір українства заїждженими і давно скомпрометованими ідеологемами, відкидаючи “свіжомолоду буденність” у змертвіле трагічне минуле, а третє майже безпорадно продовжує стояти на колінах перед традиційно ненаситною владою, упокорено слідуючи її командам.