Психогенетична проблема і моністичний принцип у психології розвитку

Abstract

Досліджується зв’язок історичного і логічного під час становлення теоретичного знання у психології розвитку. Формулюється психогенетична проблема, котра фіксує відношення “внутрішнього” і “зовнішнього” та червоною стрічкою проходить через історію цієї дисципліни. Доводиться, що теоретичне знання психології розвитку поступально процесуює “взаємодоповнювальним” чином; тобто у вигляді способів розв’язання психогенетичної проблеми, зазвичай взятої в одній з її проекцій (іноформ). Наголошується, що останні змінюються залежно від типу наукової раціональності і перебувають у межах “кола пізнання”, зумовленого співпаданням у психології суб’єкта та об’єкта теоретизації. Як метатеоретичні засоби аналізу в психологію розвитку вводяться граничні категорії - “внутрішнє”, “зовнішнє”, “життя”. Висвітлюються світоглядні основи класичної (картезіанської) раціональності у психології розвитку та філософські підстави існування психогенетичної проблеми. Виділяються дільтеївська (індетерміністична) і сєченівська (детерміністична) лінії пояснення феномена розвитку. Характеризуються усталені способи аналізу теорій розвитку й обстоюється актуальність “проблемного”. Здійснюється “проблемний” аналіз “позакласичних” (В. Дільтей, І. Сєченов), класичних (З. Фройд, Ж. Піаже, А. Бандура), некласичних (Л. Виготський, О. Леонтьєв, Л. Рубінштейн, В. Роменець) теорій та “постнекласичних” (В. Слободчиков, Є. Ісаєв, В. Татенко) пояснень феномена розвитку. Зосереджується увага на некласичних теоріях розвитку, що продовжують розпочатий Р. Декартом пошук моністичного принципу розв’язання психогенетичної проблеми. Тенденція домінування у сучасній вітчизняній психології дільтеївської лінії пояснення тлумачиться як така, що актуалізує проблему абстрактного і конкретного. Психологічне пояснення розвитку постає сходинкою нескінченого і взаємо-доповнювального пізнання людиною світу і самої себе.