Володимир Роменець як методолог психософійного духу

Abstract

Зазвичай життєвий шлях кожної людини переповнений повсякденними проблемами, а всі турботи її зводяться до підтримання фізичного здоров’я і соціального благополуччя. Це природно спричиняє майже тотальне переважання матеріального у життєвому річищі її повсякдення. Так вона стає заручником беззупинного матеріального облаштування буденності, котре набуває глобальних масштабів: гроші, влада і достаток опановують світом, ув’язнюють духовний потенціал людства, тиражуючи канали задоволення, насильства, збагачення. Суспільство споживання стає не лише фантомним ідеалом левової більшості народного загалу, а й без краю уможливлюється в персоніфікованих суб’єктних глибинах, так чи інакше зачіпаючи своїми матеріальними метастазами кожного свідомого громадянина. У цій ситуації ера знання, а точніше – суспільство Культури і Духовності, попри наявні паростки толерантності і продуктивної віри, є, на жаль, всього-на-всього благородною мрією, котрою натхненні маси, але яку освоюють та реально наближують до теперішнього одиниці, вочевидь найкращі представники людства. Власне про такий одиничний унікальний талант, котрий межує у багатьох психокультурних контекстах наукової творчості з геніальністю, про відданого сина української землі – Володимира Андрійовича Роменця (1926–1998) – і йдеться у цьому спецвипуску теоретико-методологічного журналу. Цей непересічний талант прочитується в його творах, у їх осмисленні та актуалізації колегами, учнями, прихильниками, котрі несуть естафету наукового пізнання далі; він животочить довершеними смисловими полями та яскравими образами, джерелить невдаваною правдивістю і чистотою філігранної, вчинково уциклічненої й життєдайно пульсуючої, думки. Відтак мовиться про Людину, котра своїм творчим способом життя і, відповідно, його вагомими культурними здобутками психософійно опонувала узвичаєному повсякденню, заполітизованій владності, явному і прихованому невігластву, а головне, подаючи взірець самовідданої і дивовижної працьовитості, зуміла розумом і духом осягнути найскладніше і найзагадковіше у взаємодії Людини і Світу та встигнула “вчинити всім своїм життям”. Іншими словами, це Людина, у покликанні якої духовні горизонти самоздійснення власної життєвої програми становлять сенс усього життя з його найважливішими принципами: не пристосовуватися, а бути самим собою; не брати, а віддавати; не мати, а бути; не владарювати, а любити; не споживати, а творити.