Управління культурною спадщиною як елемент забезпечення сталого розвитку на локальному рівні

Abstract

У сучасних умовах розбудови сталого розвитку на локальному рівні зростає значення культурної спадщини як ендогенного ресурсу, що впливає на формування ідентичності територіальних громад, зміцнення соціального капіталу та активізацію економічних процесів. Попри значний потенціал, механізми інтеграції спадщини в систему стратегічного управління розвитком громад залишаються фрагментарними. Метою статті є обґрунтування ролі культурної спадщини як інструменту забезпечення сталого розвитку територіальних громад та дослідження моделей її включення до програмних документів місцевого рівня. Методологічну основу дослідження становлять системний підхід, аналіз нормативно-правових актів, стратегічних документів місцевого розвитку, наукових публікацій і міжнародного досвіду. Застосовано методи порівняльного аналізу для оцінки ефективності різних підходів до програмування спадщини. У результаті дослідження класифіковано форми культурної спадщини та охарактеризовано її вплив на соціальні, економічні та екологічні складові сталого розвитку. Виділено три моделі інтеграції спадщини до стратегій місцевого розвитку: через обов’язкові програми, як інтегрований елемент загальної стратегії та через окрему стратегію управління спадщиною. Найбільш ефективною визнано інтегровану модель, яка поєднує ціннісні засади спадщини з потенціалом інноваційного використання в управлінні розвитком. У висновках підкреслено важливість комплексного підходу до спадщини, залучення громадськості, дотримання принципу міжпоколінної справедливості та формування умов для інституційного вбудовування культурної спадщини в управлінські практики територіальних громад.

In the current context of advancing sustainable development at the local level, cultural heritage is gaining recognition as an endogenous resource that contributes to shaping the identity of territorial communities, strengthening social capital, and stimulating economic activity. Despite its significant potential, the mechanisms for integrating heritage into strategic community development planning remain fragmented. The purpose of this article is to substantiate the role of cultural heritage as an instrument for ensuring sustainable development in territorial communities and to explore models for incorporating heritage into local policy frameworks. The methodological basis of the study includes a systems approach, analysis of legal and regulatory acts, local development strategies, scientific literature, and international practices. Comparative analysis methods were applied to evaluate the effectiveness of different approaches to heritage programming. The study classifies types of cultural heritage and characterizes their influence on the social, economic, and environmental dimensions of sustainable development. It identifies three models for integrating heritage into local development strategies: as a mandatory heritage protection program; as an embedded component of the general development strategy; and as a stand-alone heritage management strategy. The integrated model, which combines the value-based essence of heritage with its potential for innovative use in development governance, is found to be the most effective. The conclusions emphasize the importance of a comprehensive approach to heritage, community engagement, adherence to the principle of intergenerational equity, and the creation of institutional conditions for embedding cultural heritage into the governance practices of territorial communities.